Чому квіти мають очі…
есе
Лише раз у році…Разом з кадилом молитов і життєствердними  піснеспівами возноситься аж під склепіння церковних бань мінорне багатоголосся розпачу і безпомічності « Не плач, Рахиле».
Ця єдина трагічна коляда про плач старозавітної матері юдеїв Рахилі над порубаними Іродом дітьми щороку не лише стискає мені горло десь там глибоко, де заховані жіночі сльози, вона озивається в мені увесь день  болем не пережитих втрат, пам’яттю  незнаних предків…
Про що думалось мені нині? Я слухала…і чула…  Чула не лише лемент Рахилі, яка і по нині оплакує 2000 невинних дитячих жертв.  Чула стогін Української Матері, яка не може втамувати свого болю, бо кожного разу, коли з попелу і крові вона піднімає знову і знову своїх дітей, з купи гною і сміття вилазить новітній Ірод, щоб їх розпинати.
Не плач, Рахиле, бо смерть справедливо заплатила твоєму кривднику.  Нині плаче Українська Матір, яка так нерозумно вчила своїх дітей любити, а не ненавидіти, толерувати, а не проклинати, кидати хлібом у того, хто кинув каменем. Нині  плаче та, яка не зуміла вберегти свої очі, і вуха,  і пісню. Та, яка зацитькувала дітей на припічку і вчила боятися. Бо в одній колисці вона виколихувала героя і зрадника, одним хлібом годувала Вишняка і Чурая, тими ж грудьми виплекала нескореного повстанця і червоного комісара.
…Чи пам’ятаєш, як  заходилася ти плачем, коли на полі бою на смерть ставали до поєдинку рідні брати. Які ідеї вони обстоювали? Чи думали вони тоді про тебе?
Як невидющими очима ти задивлялася  в  небо через покалічені бані своїх церков! Вистигла душа твоя, наче пустка. Розлетілися по світу твої коляди і щедрівки, очі твого Бога позамазувано смолою.  
Як затерпла ти від болю і страху, коли твоїх сліпих дітей зібрано лукаво і підступно ( не щастило тобі на супротивника гідного, який у відкритому полі мірявся б з тобою силою), і вивезено … Печальним, але нескореним   співом прощалися вони з тобою.
Віє вітер, віє буйний,
Дуби нагинає,
Сидить козак на могилі
Та й вітру питає:
Сидить козак на могилі
Та й вітру питає:
«Скажи, вітре, скажи, буйний,
Де козацька доля?
Де фортуна, де надія,
Де слава і воля?»
Де фортуна, де надія,
Де слава і воля?»
…а потім вибух! Відтоді ти оніміла. Скалічено не лише твою душу.  Розіпнуто тебе за пісню.
Німим розпачем наповнювались твої зіниці, коли у твоїх дітей забрано останню скибочку, коли не зерном, а людськими кістками всіяне було твоє скорбне лоно. 
Чи не хотілося тобі затулити свої вуха руками, коли почула як догідливо зацвенькали твої діти по-чужинському? Як квапилися зректися навіть згадки про тебе, запопадливо дорисовуючи до свого прізвища чужинське – ов.
Чи не плакала ти, коли гарячі серця твоїх вірних синів студили каземати?
А нині? Твою пазуху розірвано, твоє тіло пошрамовано вибухами, твоє лоно закривила смерть. Кого ти пригріла на своїх грудях, той нині вишкірив на тебе своє роздвоєне жало.  
Нещасна, поки  ти закриваєш китайкою очі своїх синів, поки ридаєш на їхніх могилах, зрадники не цураються перелічувати 30 срібняків у своїх кишенях.
Не плач, Рахиле, за кров невинних дітей вже давно заплачено. 
А кров українських синів? Колесо української історії вже давно не нагадує млин, а радше велетенські хрещаті ножі м’ясорубки… де під гуркіт «градів» і святкових феєрверків, фальшиве бренькання російської попси, тотальний потік «квартального» глуму, безкінечні  тупі розмови «пока все дома», пафосні вигуки і лукаві  політичні вітання-віншування  з хрускотом перемелюються тіла вбитих, мізки живих, душі вірних, віра й довіра наївних, успіх молодих, спокій старих…
…Не плач, Велика Мати.  Ти знаєш, чому квіти завжди повертаються до сонця? Тому що квіти також мають очі…вони вірять, що світанок настане.