Балада про бій під Заломищами
(27 липня 1944року)
Присвячено світлій пам’яті загиблих воїнів УПА

Буяла зелень, пахли сіном
Недавно скошені поля,
А в небі птахами носилась
Кровавим подихом біда.

Спекотний липень грав тужливо
Прощальні марші стройові…
Здавалось, жити би, радіти
На благодатній цій землі.

У срібних росах стогне вечір:
«Четвертій рік уже війна…»
Страждають, мучаться в Завою
Поранені бійці УПА.

Не сплять, бо нині їм не спиться –
Між двох вогнів ведуть війну.
І кожен день стає все важчим,
І серцем чують знов біду.

Вже завтра пробиратись в гори,
А біль розлуки не стиха…
Мов заглядає в смертне ложе,
Шумить, хвилюється трава.

Зітхає, плаче Україна,
Що зазіхають вороги:
У Станіславі «визволитель»
З клеймом Червоної Москви.

Уранці обрієм рожевим
Дорогу стелить темний ліс,
Шепоче: «Прощайте, хлопці…»
Порипує за возом віз.

Снує спекотна павутина,
Вже села шлють бійцям привіт.
- Ох, жовтокосі ці сестрички, -
Звучить медперсоналу вслід.

Із сотні блиснули враз очі –
Зрадливо «юдою» мовчать.
Вдають із себе патріота,
Майора бувшого печать.

Ті очі знають, добре знають,
Як від розгрому «Ковпака»
Скитались, прихисток шукали
І як прибились до УПА.

А за довіру – знов полюють,
Безвинні долі підставля…
Як носить зрадників по світі
Сполокана слізьми земля?..

Вже мліє день в передвечір’ї,
Грайливо потічок співа…
Повільно, ледве просуває
Обох із сотнею УПА.

І ось наказ: «Перепочити!»
У чистім полі, край села,
Черемхи білі прихистили
Відважні змучені тіла.

Хтось чистив зброю, хтось із болем
Бинт відривав з кровавих ран.
Хтось просто згадував кохану,
А хтось ще навіть не кохав.

Вкривав їх сутінками вечір,
Обличчя пестили зірки,
До кожного свої бажання
І мрії линули сни…

А на світанку чорні круки
Зрадливо оточили їх.
Здригнулась в пострілах Богрівка
І застогнав від болю ліс.

В Заломищах, як у пеклі,
Вмить загуділо, заревло…
Повстанців сонних почергово
Пробитих кулями знесло.

Хтось ще втікав і рятувався,
А хтось прощався із життям,
Не вспівши вимовити слова,
Підносивсь у небесну даль.

Стікали кров’ю мужні хлопці,
Яким ще жити б і цвісти,
А медсестрички рятували;
«О Боже, як же це? Прости!..»

Все поле трупами встелене,
Мов заніміло в каятті:
«Та що ж це з нами, Україно,
Допоки будемо в ярмі?..

Допоки будемо ховати
Ми «юдів» - зрадників в душі?
Допоки буде брат на брата
Підносить кулю у пітьмі?..»

Не тільки кулю, а й багнетом
Проколює дівочу грудь,
Волочить косами, по – звірські
Клює вродливі очі крук…

Мов сокіл, молодий повстанець
Забіг до хати у селі.
- Сховайте, тьотю, не забуду
Цього ніколи вам в житті.

- Ось, за дитиною дивися, -
Сказала, мовчки обняла…
Урвались в хату: «Де повстанець?»
Спокійно відповідь дала:

- Не бачила нікого, пане,
Синок дитину колиха,
Шукайте, може, десь за хату,
Погнала доля юнака.

Отак його порятувала,
Бо теж Вкраїною жила.
Подяку все життя приймала
У молитвах від вояка…

Буяла зелень, пахли смертю
Недавно скошені тіла,
І плакало сумне колосся
Та у крові свята земля.

Спекотний липень грав тужливо
Прощальну пісню стройову
Всім, хто загинув за Вкраїну
У цьому страшному бою.