СТАНІСЛАВ ВІНЦЕНЗ
          (1888-1971)
Легко написати: Станіслав Вінценз, але непросто сказати за нього, щоб хоч крапельку великої правди якої цілі потоки спадають з Карпатських гір.
Навіть побіжно його біографія нічого вам не дасть, бо вона буде самою інформацією, в яку життя і слава, праця і честь Вінценза ніяк не вмістяться.
Але як буде бажання знати більше, мусите пірнути у безодню минулого, а виринути на високій полонині його творчості.
А відтак ось вам трохи правди про його життя, бо з чогось треба розпочати розповідь про Станіслава Вінценза. Най це буде мій штрих мало пізнання, а ви бійтеся нічого не знати.
Бог дав йому початок життя ще 30 листопада 1888 року на Коломийщині, в селі Слобода Рунгурська і в його жилах поміщалося трохи французької крові від батька, який був правнуком уродженця Франції. Найкращу пору, а нею є дитинство, провів у діда та матері, що володів Криворівнею.
Під шепіт і гул Чорного Черемоша ріс і набирався Гуцульщини в себе, яка не минулася для нього недаремно, а стала піснею, епопеєю, своєрідною Гомеріадою у найкращому його творі-трилогії «На високій полонині».
Вчився багато і довго, пізнавав науки про право, біологію, психологію, філософію і санскрит в університетах Львова та Відня.
Пізнав обличчя смерті через свою участь у Першій світовій війні. Правда ще та, що не брав жодної участі у польсько-українській війні, бо це була війна сама з собою: поляк за походженням, але вистачило і українського духу, який виплекала в ньому Гуцульщина. Мав свою, іншу війну, коли спільно, як вояк польського війська з УНР брав участь у поході на Київ.
То був такий життєвий примус без особливого вибору, а справжнім шляхом стала література.
Ніхто до нього і після нього не подав таку сильну, правдиву картину буття гуцулів, як це зробив у своїй епопеї «На високій полонині: енциклопедія Карпат у справжній своїй сутності через високе художнє слово і слово то природно гуцульське із вкрапленням язичницької старовини переломленої крізь християнство, яке спізнав і по-своєму відтворив мудрий гуцул і передав іншому гуцулові, а коли не вмів, то подав звуком трембіти, цієї архангельської святого Михайла, труби.
...Ще жив і жив у горах, дочекався «визволення» 1939 року, був порятований колегами-письменниками, а Бог дав Станіславу Вінцензу ще жити і бути біля Гренобля у Франції (кров предка кликала). Помер у Лозанні і навічно зпочив у Кракові, залишивши світло свого слова Україні.
                               Василь Бабій, Михайло Січка