5 серпня 1899 року в селі Засулля (нині у складі міста Ромни) на Сумщині народився Борис Дмитрович Антоненко-Давидович, письменник, публіцист, мовознавець, політв’язень радянського режиму.
Дитячі роки провів у Брянську, куди отримав призначення батько-залізничник. Згодом сім’я оселилася в Охтирці. Закінчив місцеву гімназію. Навчався в Харківському (фізико-математичний факультет) і Київському (історико-філологічний факультет) університетах, однак через матеріальні нестатки навчання не завершив. В 1918-1919 роках служив у лавах Запорізького корпусу полковника Петра Болбочана, був комендантом Мелітополя. Перехворівши на тиф, у 1920-му повернувся в Охтирку, став членом Української комуністичної партії (1920-1924), навіть деякий час перебував у КП(б)У – за рік полишив, розчарований національною політикою більшовиків.
Працював у редакціях газети «Пролетарська правда», журналу «Глобус», писав оповідання, нариси, рецензії, замітки. Став членом об’єднання «Ланка».
В 1933-му, в умовах масових арештів творчої інтелігенції та цькування всього українського, виїхав до Казахстану, де був заарештований на початку 1935-го. Причиною стали повість «Смерть» (1927, про неможливість поєднати вірне служіння народу і партії) і збірник репортажів «Землею українською» (1930). За фальшиву «участь в антирадянській організації «УВО» та «контрреволюційну діяльність»  засуджений до вищої міри покарання, яку згодом замінили на 10 років таборів.
«Мені довелося побувати тоді землекопом і шахтарем, слюсарем і бухгалтером, фельдшером і секретарем суворого начальника… Цей начальник над усе любив накази й протоколи, в яких він бачив дзеркало своєї роботи. Він дуже пильнував їх і вимагав, щоб у протоколах неодмінно фіксувалося, хто саме промовляв і що. Я вразив свого принципала тим, що незабаром став подавати йому на підпис чисто набраний протокол одразу ж після засідання. Такої оперативності він ще не бачив і учепився за мене як за рідкісну знахідку», – згадував Борис Антоненко-Давидович
У 1948-му повернувся в Україну, однак знову потрапив під арешт і за рішенням «трійки» отримав довічне заслання в Красноярський край (як «повторник»).
Після смерті Сталіна був реабілітований (1956), поновлений у Спілці письменників, приїхав у Київ. Багато друкувався, автор роману «За ширмою» (1961), мовознавчої праці «Як ми говоримо» (1970) та низки інших творів. Його творчість мала великий вплив на дисидентський рух того часу.
Борис Дмитрович знову став неблагонадійним, а після відмови свідчити на суді над дисидентом Валентином Морозом його статті і твори перестали друкувати, а його ім’я замовчувалося в пресі. При тому, що за кордоном його твори видавалися окремими книжками і відзначалися ювілеї.
Помер 8 травня 1984-го в Києві, похований на Лісовому кладовищі.
До 125 років від дня народження письменника  на абонементі діє книжкова виставка «Лицар правди і добра». 
Тож запрошуємо більш детально познайомитися з творчістю класика української літератури, лауреата Шевченківської премії Бориса Антоненка-Давидовича!