«Усмішки» Остапа Вишні я полюбив. Полюбив їх за те, що вони запашні, за те, що вони ніжні, за те, що вони жорстокі, за те, що вони смішні і водночас глибоко трагічні…». 
                               Микола Хвильовий
Остап Вишня (13 листопада 1889- 28 вересня 1956) – український письменник, новеліст, класик сатиричної прози XX століття.  
Йому випала доля гумориста-мученика – аж до самої смерті, і навіть після десятилітньої каторги він не переставав «усміхатись». 
У одному з передсмертних записів у своєму щоденнику він занотував: «Все життя гумористом! Господи! Збожеволіти можна від суму!» І далі, як підсумок свого життя і праці: «Мало я зробив для народу! Мало! Хотілося б більше, але що я можу зробити… Ой, як буде комусь соромно за мої страждання! Ой, як буде!». 
Значна частина газетних «усмішок» письменника видавалась окремими збірками великими тиражами по декілька разів. Тільки за 1928 рік вийшло 25 збірок «Вишневих усмішок», а 1928 року було видано чотиритомне видання вибраних усмішок. Загалом ще за життя письменника світ побачило понад 100 збірок його творів. Лише до початку 1930 року тираж книжок Вишні доходив до двох мільйонів – нечуваної для тих часів цифри. 
Провідною темою усієї творчості письменника було розвінчання вад людини і суспільства. Його усмішкам притаманні такі ознаки як лаконізм, дотепність, іронічність. Він майстерно володів літературною і народною мовою, міським жаргоном.
Він був проникливим психологом, умів скупими засобами вловити химерну гру в людині таких комплексів як страх, заздрість, задавакуватість, брехливість, наївність, цікавість, жорстокість, любов. 
Ліризм та одухотвореність української природи найбільш виразно зображено Остапом Вишнею у збірці «Мисливські усмішки».
"Ви уявляєте собі, – народ радісно усміхнувся! Але як це трудно", − занотував у травні 1949 року у своєму щоденнику.
Йому судилося жити й працювати у часи ленінських в'язниць та і сталінських таборів. Але ім'я Остапа Вишні, як за його життя, так і зараз, викликає посмішку у тих, хто хоча б раз читав або чув про його твори.
Вслухаймося у слово Остапа Вишні, воно і через століття не втрачає сенсу, особливо у контексті тих викликів, з якими зіткнулася Україна сьогодні: «Я вважаю за українця не того, хто вміє добре співати «Реве та стогне» та садити гопака, і не того, в кого прізвище на «ко», – а того, хто бажає добра українському народові, хто сприяє його матеріальному й духовному розвиткові».